Я не копався у могилахъ вашихъ. Я
Жалкую обь тоби́, несчастный царю.
Мара.
У сто рази́въ счастливійшій одъ мене
Посли́дній изъ моихъ пи́дданныхъ. Злодій
Не прійде вытягать его зъ сырой.
У сто рази́въ счастливійшій бы бувъ я,
Коли бъ якъ простого, безъ жодній чести,
Мене сховали въ поли́ и могилу
Мою зри́вняли плугомъ: не блукавъ бы
Я по сему поморью, — я, що бувъ
Законный царь надъ симъ поморьемъ!
Странній.
Чи́мъ, би́дна ти́нь, тебе спокоить можно?
Мара.
Ни́чи́мъ, ни́чи́мъ. И хочъ бы мавъ ты волю
Внести упьять мою труну въ могилу,
Вернуть мини́ рози́кранее злото,
И зновъ ви́дправить тризну, зновъ оплакать
Мою кончину — и тоди́, якъ перше ,
Я не вспокоюся! Що разъ зробилось,
Тому незробленымъ не можно бути !
Гри́хи мои супроти мене встали;
Поки я спавъ захованый — вони,
Давни́шни́, вже були загрузли въ пекли́;
А якъ мене збудили — повставали,
Напались на мене, грызуть, и́дять ,
И не ви́дчеплються: сви́тъ ставъ инакій!
Коли погасне сонце, высхне море,
Згорить земля и стане углемъ, — и тоди́
