Ты шлешъ самотному мени́?
Чого, скажи, твоя журлива мова
Моі̂й души́ недови́дома?
И мова ся, и ся велика ри́чь —
Для мене темна такъ, — мовъ тая ни́чь!
Ты, може, мовишъ те, що такъ якъ хмары
Покрыли, край-небо, красы твои,
Такъ потемни́ють дни́ мои
Безъ радощи́въ и ви́дъ людськои кары?
А може те, що мі̂й сири́тській сли́дъ
Зальеться на сви́ти́ сли́зою,
А доля зла и хмары би́дъ
Ударють гри́момъ надо мною?
Тебе я не пойму, й того, що дальше буде;
А ти́льки́ тяжко такъ мени́,
Неначе небо се и хмары си́
Мини́ схилилися на груди!
