Бурею лютуе,
И чогось у Бога просить,
И чогось сумуе.
Ни́, не люде тебе вчили:
Мабуть, сама доля,
Степъ, та небо, та могилы,
Та широка воля!
Мабуть, часто думка жвава
Труны роскрывала,
И козацька давня слава,
Якъ сонечко, сяла;
И вставали зъ домовины
Закути́ въ кайданы
Ви́рни́ диты Украины:
Козаки й гетьманы.
И святи́ ки́стки би́ли́ли
Спаленныхъ въ Варшави;
И могилы кровавили
Пради́ды безглави́.
Мабуть, ты учивсь спи́вати
На руинахъ Сичи́,
Де ще ри́дна наша мати
Зазирае въ ви́чи́;
Де та би́дна мати просить
Кожну душу щиру,
Хто по сви́ту кобзу носить,
Щобъ спи́валы міру
Про козацьство незабутне,
Ви́рне, стародавне́,
Про житья козацьке смутне,
