Думала, думала; одинока якъ мызынець, якъ мени вику въ тій пустци дожыти? Пійшла вдруге; и московкою за другымъ чоловикомъ и зробылась, а винъ мени пидійшовь пидъ мысли. У його ничого не було. У насъ така думка: мы въ добрыхъ людей вику доживемо: будемо йихъ послухаты, щобъ и йимъ було добре видъ насъ. Насъ у сусиде до себе заклыкають, а не турають. Мы не крадемъ, — намъ ни зъ чымъ и ховатысь. Мы знаемо, що правда — се Божа дытына, — по правди й живемо. Уже що йе, то такъ якъ на долони. У синяхъ стоить кишъ изъ борошномъ; на горыщи два винкы цыбули, рукавець пшона, — гарбузы пидъ поломъ у хати, у торбоцьци губъ трохи сухыхъ, та й симня трохы на коржи баба сповытуха дала онукамъ. Скрыня моя за стилъ слыве. Чоловикъ мій по троху кравцюе и хлопця свого 'бучае. А то пиде замолотыть коробку, а ще й зажнемо якого снопа…
Я хочъ и не майстерна людына, дакъ учу своихъ дитокъ ходыты чыстымъ робомъ. Якъ хлиба спекты, подоиты коривку… нема своеи, дакъ на хозяйчиній вчысь; учу й прясты, чепурною хозяйкою буты. коУ лысьци мала дытына, — воно въ мене
