деннѣйшихъ результато̂въ, що грозили руиною цѣлому горожаньству краєвому?
Въ добу тутъ описану, загального ополченя съ Подо̂ля и Руси рѣдко уживали до далекихъ походо̂въ воєнныхъ. По̂дчасъ во̂йны прускои (1454–1462) приказавъ король вырушити всёму рицарству сѣ цѣлои Польщи, а дома остати то̂лько шляхтѣ воєводства Льво̂вского и Подо̂льского задля захисту тыхъ Земель передъ Татарами. Въ друго̂й половинѣ XV. столѣтя то̂лько два разы выступає цѣле загальне ополченє Земель Рускихъ за границю, и то до Волощины въ лѣтахъ 1450 и 1497.
Въ походахъ проти Татаръ загальне ополченє показалося дуже пово̂льнымъ. Звычайно Татаре вже спустошили край широко и далеко, коли на выслане королѣвске во̂званє збералося лицарство, а поки зо̂бралося та вырушило въ поле, Татаре зъ нево̂льниками швидко вже повертали.
Коли Турки во̂дъ Дунаю по̂дступили по̂дъ Каменець и Татаре наспѣвали въ порозумѣню зъ ними, въ р. 1475, загальне ополченє стало таборомъ по̂дъ Каменцемъ слѣдило за рухами неприятеля и непокоило та пустошило загороды власного краю. Коли р. 1498 Волохи, Турки и Татаре двѣчи перебѣгли безкарно мечемъ та огнемъ усѣ околицѣ Руси, а Татаре мимо того ще разъ въ осени новымъ нападомъ вдерлися глибоко на Русь, зо̂бралося вправдѣ покликане королемъ лицарство въ Судомирщинѣ, однако жь не зо̂йшлося навѣть зъ неприятелемъ, котрый мѣжь тымъ уйшовъ. Зо̂бране лицарство кинулося тодѣ на села, дворы та хаты своихъ земляко̂въ, заберало й пустошило, та то̂лько тымъ ро̂жнилося во̂дъ ворога, що нево̂льнико̂въ не заберало въ неволю. А ско̂лько жь то разъ Татаре нападали на Русь а загальне ополченє навѣть не зо̂бралось?
Тому-то станы зо̂брани̂ въ Корчинѣ во̂дмавляють ухвалу фертоно̂въ, поки не буде обезпечена оборона краямъ Рускимъ проти Татаръ. Тому-то по̂сля нападо̂въ Татаръ въ лѣтахъ 1450, 1457, 1469, 1474 жалѣ мешканцѣвъ на недбальство ряду королѣвского та недостачу найвысшои и належнои опѣки надъ Рускими краями, проявляються справедливымъ гнѣвомъ и гро̂зьбою, що собѣ выберуть иншого володаря, бо й теперѣшни̂ обставины позбавляють не то̂лько майна, але й всякои надѣѣ.
Цѣлу вину сего нещастя складали польски̂ мужѣ стану, якъ Збигнѣвъ Олесницкій и Длугошь на короля и не щадили
