бами, які над ними надписані. Виходило, що коли нові богослови критикою Закону однїмали в історії культури єврейської виключний, чудесний стан сьвятої історії вибраного Богом народу, — то залишили його для доби книг пророчих, бо признавали, що основні думки тих книг: ненависть до війни і свого роду космополїтизм, а також думка, що Бог не має потреби в обрядовому культї, могли бути вироблені так мало-культурним народом, яким були Євреї в VIII–VII ст. до Р. Хр.
Згодом критика мусїла звернутись до книг пророчих, а також і до того, чи дїйсно можна повірити тим словам Біблїї, по яким в 622 і 444 рр. в Єрусалимі були оголошені кодекси законів. Рішуче повстав проти думки про старинність пророчих книг французький учений Аве (Havet) спершу в працї Christianisme et ses origines, а потім у статях про новизну пророків (De la modernité des prophetes), що вийшли й осібною книгою. Аве, на лихо, не був гебраістом, лишень елєнїстом, і через те його думки мало мали авторітету. Аж від недавна почали до них привертатись і гебраісти, а між ними М. Верн, який рішуче поставив всю композицию біблїйних книг у часи другого єрусалимського храму, то б то в добу персидську і маке-
