Сторінка:Мстислав Рус. Причта про Садівника (Скрентон, 1914).pdf/105

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

— Ая! во! щоби люде з мене сьміяли ся, та страхопудом називали!

— Якто страхопудом?

— А во! бо тоті кофіранки, що тамтого року якісь пани привезли, то хлопцї зразу носили, а потім тати поздирали і поробили страхопуди на горобцї. Горобцї страх червоного боять ся! А тепер кождого, хто носить кофіранку, називають страхопудом.

Панки переглянули ся межи собою значучо, а старший каже:

— Ну, то ми не маємо тут що робити. Ти сину заведеш нас до віта, то дістанеш шістку.

І вийшли, попрощавши ся зі старим.

У віта представили ся, що вони делєґати від читальнї, що їх сам пан староста післав і велїли скликати громаду.

Віт, котрому на саму згадку про старосту волосє на голові дубом стало, сповнив сейчас їх волю і за якої півгодини стояла вже цїла купа народа на дворі.

— Люде — озвав ся до них старший панок — треба нам десь читальню перенести бо в старого Войтка нема вже як.

— Ну, як тра, то тра. Як такий вже, даймо на то, бефель є від пана старости, то годї! — почули ся голоси в товпі.