Тут Пінькас вхопив ся обіруч за волося і став бити головою до бамбетля.
Старий Абрамко підняв ся. Опер лагідно свою схоровану руку на рамя Пінькаса і промовив ледви чутним голосом:
— Пінькас, ти не плач, ти тут нїчого не винен, ти не хрунь, ти терпиш за свій народ. Вони рабівники, вони брали наші гроші, забрали наші маєтки, вони тепер кров точать з нас… Але кров наша спаде на них і на дїти їхнї а з крови тої виросте местник, що весь народ…
Тут старий Абрамко закашляв ся, захарчів страшно, очи стали стовпом, він упав на перину, а душа його улетїла в всесьвіти.
|
|
Головною улицею місточка йшла банда і грала гучно, народовий марш. Навкруги неї тиснули ся запиті палкарі і хулїґани, та кричали “віват, нєх жиє наш посол.”
А там в тїсній улицї на жидівськім передмістю над трупом Абрамка, стояв його син Пінькас і схлипував скрізь сльози. Ой не дали старому спокійно умерти, не дали. І де тут справедливість? де відплата за наші муки, за нашу кров…
Він пильно вдивляв ся в мертві черти небіщика
