— Добродїю! — крикнув голосом розпуки пан Нарашевич — добродїю! а мій вексель!?..
Подорожні, що товпили ся при касї, видивили ся на нього, як на варята, а пан Тикич видимо також збентежений таким несподїваним нападом відвів його в кут та сказав скоро:
— Ну де-ж той вексель? Давайте сюди.
— Вексель? вексель? — тут пан Нарашевич сягнув махінально до кишенї та аж за голову вхопив ся обома руками. — Таж я вексель забув дома.
І він не даючи ще собі віри, став вивертати на ново кишенї, однак вексля таки не було.
— Ідїть скоро та купіть в реставрації, бо за пять хвиль відходить поїзд.
Пан Нарашевич метнув ся як опарений та в желїзничій реставрациї вийши були якраз тодї векслї і що хоч було роби. Поїзд між тим вже був заїхав а по дорожні стали входити до перона. В крайній розпуцї приступив наш патріот до пана Тикича та спитав:
— А куди-ж ви їдете добродїю?
— До Бодромиля.
— Так уважайте о десятій буду у вас з векслем. А де вас відпитати?
— Як звичайно. В реставрациї під “синим раком.”
Машина засвистїла протяжко а пан Тикич вско-
