чивши до воза, засунув ся в кут передїлки та почав під носом муркотїти.
— Чорт зна, що се за чоловік той Нарашевич, шкода що мій товариш та з такої чесної родини походить. Якби у мене була така славна родина, я-б нинї вже мілїонером був. А він що. Ти йому підписуй вексель, не знати на який рахунок та кінець, а він щей блянкет дома забуває. Ой шкода, шкода сего чоловіка, змарнує ся він на нїнашо.
За той час, коли занятий такими думками пан Тикич мчав цїлою силою пари через поля і ріки, пан Нарашевич випивши на розраду ще кілька бомб пільзнера, вернув з понуреною головою до дому. Тут по довгих пошукованях віднайшов під подушкою готовий вексель та вернувши на двірець, відправив ся найблизшим поїздом вслїд да паном Тикичом.
Була вже може одинайцята година рано коли наш бідний пан Нарашевич приїхав до Бодромиля. Духом ликнув в ждальни два коняки і три бомби пільзнера, сїв на жидівську дринду, та за хвилю був вже в готели під “синим раком.”
Прошу однак представити собі його здивованє, злість та розчарованє, коли довідав ся, що пан Тикич у важній справі виїхав до села Вертихвостова, віддаленого о милю від Бодромиля. Не було иньшої ради,
