ходити по тих дурних сватах — але жили-б ми у раю, родились парами як голуби і шлюс.
От і нагадав я собі свати. Ой ті свати! ті свати! Який то їх дивний вигадав. Іди, ходи, надскакуй коло панночок, шепчи їм солодкі слівця та ще на додаток цїлуй обтинковані пудром личка. О! Господи! І як се чоловік годен всьо видержати?
А чиж не лїпше було-б так, щоб мами між собою змовили ся за віно, а відтак молодого і молоду за обшивку та шуруй під вінець. Звінчати їх та най там, як каже сьвяте письмо, жиють на славу божу, тай теє того, най ся проч каже, заповняють землю. Щож, коли тепер така мода і нїчого не порадиш. Таж я-б уже женив ся і з кривою і з слїпою коб лиш хотїла йти за мене; щож коли жадна не хоче. Але чекайте, розкажу вам все з кінця.
Якось в пару місяцїв як я вийшов послїдну клясу з бранки, кажуть татуньо до мамунї:
— Чуєш стара, здалоб ся нашого Февронця оженити. От я вже старий і ти нездужаєш а так була-б нам поміч.
— Та я не від того — кажуть мамуня — от шукай, може що гідного знайдеш для нього, тай буде весїля.
А я стою під дверми тай все до чиста чую.
Ну — гадаю собі — женити ся то знов не така
