шив ся, коли бричка заїхала перед ґанок і ми з татуньом перехрестивши ся рушили з місця. Та зараз якось за селом перебіг нам дорогу заяць і я вже наперед знав, що якесь нещастє нам лучить ся. Та дорога була добра, конї йшли спокійно, ми переїхали оден горбок і другий, відтак звернули в лїс на право і щасливо стали вїздити в село Пустолоби, що примістило ся в долинї під лїсом. Я сейчас здогадав ся, що татуньо везуть мене до учителя Голодоморського, в якого була сестра Фінця, бодай чи не ровесниця тїтки Лєвкадиї, а я сам до недавного часу був того переконаня, що пан Голодоморський — єї син. Ото! гадаю, попав ся ти небоже. Але щож робити, коли татуньо так хочуть, то мусить бути по їх гадцї.
Нас приняли дуже радо. Панна Фінця з задовгим троха носом, старанно витинкованим личком і зиркатими очима вийшла проти нас аж на подвірє та обоє з братом ввели нас попихаючи в свої гостинні пороги. Було вже добре з полудня, тож незадовго подали підвечірок а по підвечірку пан Голодоморський моргнув якось значучо на свою сестру і она попросила мене до сальону переглядати фотоґрафічний альбум. Вже смеркало ся і ми усїли на канапцї під вікном, а панна Фінця стала перевертати картку за карткою називаючи притім по імени находячі ся там особи, як по правдї сказавши, стільки мене займали, що вторічний снїг.
