Однак людське щастє нестале. Оно як миляна банька, летить високо, засьвітить, засияє, блискне тай розвіє ся. Ось так і зі мною склало ся. Добре то і влучно написав колись наш Маркіян:
“Бо хто в посетру взяв тяжку недолю,
Що давить серце як відьма кошлява;
Хто вражій нуждї попав ся в неволю —
Тому з журбами і сон і забава,
Разів із десять на день радби вмерти
Годї і годї — потїхи нї смерти.”
Ой радби я вже також вмерти, бо що таке житє вартає. Вічно лиш гризи ся та слухай татуневих випадів, тай ковтай з жалю сльози — і то все разом має бути житє.
Але-ж я тут розплакав ся, а забув вам розповісти як моє щастє скінчило ся.
От сидимо ми раз з панною Цесею на обвитій диким виноградом верандї та говоримо про ріжні нас лишень інтересуючі річи. В тім прийшла менї до голови дурна штука. Я хотїв незамітно розплести косу панни Цесї та вже наперед уявляв собі, як то она буде чудесно виглядати з розпущеним волосєм. Пана Цеся сїла якраз до машини та почала щось шити а я нїбито щоб вигіднїйше міг з нею розмавляти, притягнув крісло близше і користаючи з гуркоту машини,
