лишень порскав і фукав, а опісля як огрів ся, став стягати з крісла по ґазетї, та відчитував новини дня.
Пан Аґапіт, не можна сказати, щоби був загорілим шляґуньским консерватистом, то нї, але також не був і поступовцем. В нього за молоду вщеплено родові традициї, що він шляхтич, щось гейби надчоловік, гейби свояк самого Господа Бога, що йому пристоїть лишень розказувати, та цїлий день в лїни лежати, а всї тоті прочі мурґи, хами, та пролєтарі, то лиш на то сотворені, щоби на него робили, йому вірно служили, та через те царства небесного доступили. І прожив він в тім солодкім невіжестві майже пів свого віку, а хоть часами бунтувала ся його душа на вид людської кривди, хоть відзивало ся в нїм серце справдї благородне і чутливе, но жінка, приятелї та ґазети доказували свого і він жив дальше без журби о меншого брата. Він навіть часами з видимим вдоволенєм читав: що там а там розбило війско страйк, що десь там знова жандарми розігнали віче, що там знова замкнули кількох проводирів народного руху і т. д. Тодї з серця його утїкали всї благороднїйші чувства, а лишень шляґуньске “я” ликувало і гордувало ся, що прецїнь таки його не може леда якийсь там жандар або вояк, зловити за карчило, та затїбити до “шпаркаси.” Він звичайно розпливав ся тодї в радощах і муркотїв вдоволений під носом. “Добре їм так мурґам одним, та
