Сторінка:Мыкола Костомаров. Руина І. Гетьманованє Бруховецкого (1892).djvu/53

Матеріал з Вікіджерел
Ця сторінка вичитана
— 45 —

по̂сля бою зъ Маховскимъ. Нѣхто не заперечувавъ єму вступити въ мѣсто. Во̂нъ вымагавъ, що бъ выдали єму заво̂дчико̂въ нового повстаня. Ставищане хотѣли оборонятися, але вже спо̂знилися. Поляки зъ разу взяли надъ ними гору. Чернецкій звелѣвъ усѣхъ Ставищанъ вымордувати, а мѣсто зъ усѣма житлами спалити, що бъ не лишалося, якъ мовили Поляки, кубла ворохобнѣ. Слѣдомъ за Ставищемъ така сама доля постигла Боярку[1] и тутъ жовнѣры порѣзали усе поспо̂льство, навѣть малыхъ дѣтей. Товаришь Чернецкого, рускій воєвода Яблоновскій добувъ Кислякъ, розбивши тамъ якогось Вдовиченка; тутъ Поляки обо̂йшлися бо̂льшь по людски, бо залишили живыми зъ жѣнками и дѣтьми хочь тыхъ, котри̂, зъ разу спостерѣгши неспромо̂жно̂сть оборонятися, покорилися Полякамъ.

Люте звѣрство Чернецкого надъ Ставищами и Бояркою не навело остраху на поспо̂льство и не прихилило єго до Польщи, а ще бо̂льшь обурило проти неи и по̂дбило во̂дчахнутися во̂дъ неи и не терпѣти надъ собою єи власти. Съ Корсуня, съ Черкасо̂въ, зъ Бѣлои-Церкви и иншихъ мѣстъ и сѣлъ, православни̂ люде „нестерпимо ради гоненя лядского“ цѣлыми семями ринули зъ родного краю на той бо̂къ Днѣпра и тамъ прохали собѣ селитьбъ, выявляючи бажанє стати по̂дданками Московского царя.

Чернецкій по̂сля отои лютои росправы поѣхавъ до Варшавы на соймъ. Во̂нъ мавъ тодѣ вже 66 лѣтъ вѣку. Якійсь недугъ давно вже безпокоивъ єго; довго во̂нъ не по̂ддавався, а тутъ наразъ недугъ по̂шовъ въ гору. День за день силы збувалися! Приятелѣ раяли єму простувати швидше до Варшавы, що бъ тамъ порадитися съ тямущими лѣкарями. По дорозѣ во̂нъ завернувъ у свою маєтно̂сть Иленцѣ, перебувъ тутъ щось недовго и рушивъ дальше. На дорозѣ перестрѣвъ єго гонець во̂дъ короля, зъ грамотою на званє польского коронного гетьмана. Чернецкій, прочитавши королѣвскій листъ, промовивъ до тыхъ, що були округъ него: „Я все бувъ певнымъ, що король дасть менѣ булаву тодѣ, коли я не матиму вже силы воювати. Коли Богъ протягне моє житє и дасть здоровя, я зумѣю во̂ддячити королю за єго ласку до мене, коли жь доведеться вмерти, такъ хочь надъ могилою надпишуть, що я бувъ геть-

  1. Село Звенигородск. повѣту, бо̂ля рѣчки Гнилого Тикачу.