Сторінка:Мыкола Костомаров. Руина І. Гетьманованє Бруховецкого (1892).djvu/97

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана
— 89 —

таки Богъ вызволить насъ! Теперь вже не грабуватимете насъ и домо̂въ нашихъ не руйнуватимете“. Гетьмана усѣ однаково не навидѣли, за те, що саме ненависне имъ козацке урядованє выходило не во̂дъ кого иншого, якъ во̂дъ того жь гетьмана. Козацка громада не знала за нимъ нѣякихъ доблестей, що бъ выкликували поважанє до него. „Якій се гетьманъ? балакали про него козаки, замкнувся собѣ въ мѣстѣ, неначе въ коробцѣ. Було бъ добре, такъ бы по̂шовъ на во̂йну, та побивавъ ворого̂въ, а то то̂лько й тямить, що палити вѣдёмъ!“ Всѣ нарѣканя за поборы, за користолюбиво̂сть, за гнобительство Бруховецкій передъ московскими урядниками — безъ стыду й сорому, спыхувавъ на другихъ: въ грамотахъ своихъ въ Москву во̂нъ безъ перервы жалився на московскихъ воєводъ, котри̂ перебували на Украинѣ: доносивъ, що Украинцѣ кидають свои хаты, свои семьѣ и втѣкають на Запорозку Сѣчь черезъ те, що воєводы гноблять людей, кривдять, росповсюджують невдоволенє, а черезъ те скро̂зь по̂днимається неладъ и колотнеча. Такимъ самымъ чиномъ не щадивъ во̂нъ и своихъ по̂дурядныхъ людей. На нѣженьского полковника Гвинто̂вку злорѣчивъ, що во̂нъ, якъ бувъ у Москвѣ, не хотѣвъ по̂дписатися на статяхъ, поданыхъ гетьманомъ; а коли гетьманъ стоявъ у Каневѣ, и выряжавъ Гвинто̂вку на Чигиринъ, такъ во̂нъ не послухався гетьмана, вернувся назадъ та ще й промовлявъ: „Нѣде въ свѣтѣ не буває, що бъ сво̂й противъ свого воювавъ“. Пото̂мъ гетьманъ выряжавъ Гвинто̂вку въ Переяславъ; во̂нъ и тутъ выявлявъ, що дыше добромъ до ворохобнико̂въ; за се гетьманъ закинувъ єго по̂дъ варту въ Гадячѣ, а на то мѣсць въ Нѣжинѣ, поставивъ на полковника Артема Мартыновича. Греку, полковнику могилѣвскому, по̂сля того, якъ затихомирили переяславскихъ ворохобнико̂въ, гетьманъ дозволивъ таборувати зъ ватагою бо̂ля Сосницѣ и Мена, а пото̂мъ злорѣчивъ, що козаки сеи ватаги, приймають до себе наймито̂въ съ посполитыхъ, котри̂ самово̂льно зовуть себе козаками. Не минавъ Бруховецкій своими доносами и духовеньства: „То дѣло богомерзке и богозневажне що наши̂ духовни̂ безпутно живуть не по канонамъ святыхъ отцѣвъ; а отъ коли зъ Москвы патріярха пришле въ Кієвъ митрополіту, такъ на Украинѣ всѣ пакости зникнуть“. Найбо̂льше силкувався Бруховецкій нашкодити єпископу Методію, котрого въ 1667 роцѣ, запрошено въ Москву