Сторінка:Міртала.djvu/102

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

— Батьку! — почав стиха. — З часу, як я звідси пішов, Міртала виросла.

Але ж і Менохім, заглиблений в одній, найважливішій для нього під цей мент думці, не звернув уваги на його слова.

— Сімеон, — казав він далі, — доконче повинен довідатися сьогодні за твоє прибуття. Чоловік цей має хмурний погляд, але ж мудру голову та палке, що братів своїх кохає, серце. Як голова синагоги, скличе він завтра до божниці Моаде-Ель урочисті збори, де ти розповіси цілій нашій громаді про шляхи, що ними тебе бог провадив. Такі розповідання не раз лунають у божничих стінах, зогрівають остиглих та втішають тих, що страждають найбільше — зневірених!..

— Батьку!.. коли я відходив звідси, була вона ще мале дівчатко… тепер розквітла, як єрихонська троянда, а Суламіт з Соломонової пісні не була чарівніша за неї…

— Сімеонова дружина, Сара, вигадлива й мудра жінка. В своїй домівці поставила вона дванадцять кросен, що при них працює дванадцять робітниць і велика користь припадає з цього Сімеоновій родині. Багаті вони і вони зможуть стати в не аби-якій допомозі тобі в тій далекій мандрівці, що тебе чекає…

— Щасливі ті, що в спокої й радощах серця мостити можуть родинні гнізда й впроваджувати до них своїх люблянок!