— Маю також певність і щодо щедробливої Горієвої руки. Він виробляє пахучі мастила й рідини, що потім його помічники продають по римських вулицях і, звичайно, цей вірний визнавець сумирної Гіллелевої науки вшанує все ж того, хто хоча й проливав кров, тадже лише в обороні землі батьків наших і під гаслом пана світів…
— Батьку! навіщо дозволяєте ви, щоб Міртала одним-одна та за пізнього часу вертала з того боку Тибру? Навіщо посилаєте її до едомського лігва? Навіщо навчили її говорити мовою ворогів?
Цього разу Менохім мусив почути й відповісти, бо Йонатан, нахилившись, міцно потяг його за одіж і затопив у ньому запаленілі з гніву очі.
— Сину мій! — відповів лагідно. — Хіба ж і я й вона нє заробляємо спільно на нашу їжу й одежу? А який то вже був би її заробіток, коли б я тримав її, як пташку, в клітині, на Затибрю, а вуста її, щодо мови чужинців, серед яких живемо, вчинив би я німими?
— Хай краще вмерла б з голоду й німа назавжди лишилась, ніж…
Стримався, замовк, дивився на зморшки, що вкривали Менохімове обличя, на стомлені, у кров'яній обвідці його повіки, на його збляклі губи; замовк; за кілька-йно хвилин промовив тихше:
— Батьку! не піду звідси без Міртали. Заберу її з собою, відведу до Галлії й там, у безпечному
