— Сон твій, Сіласе, мусить бути неспокійний, коли за нічної доби заглядаєш ти до чужих хат, — з лагідним кепкуванням сказав Менохім.
Сілас не відходив, а просував лише ввесь час у відчинені до хати двері свою голову.
— Ти також чуваєш, Монобазова ганчірко, а твоя дівчина показує тобі кумедіянтських штук із своїм пасом. Та ще й гостя маєте; я бачив його, як він повертав із Горієвого будинку. Мені здалося, що це захожанин із далеких країв, і я прийшов привітати його.
Менохімове обличчя сполотніло. В своїй руці він корчево стискав одіж Йонатана, що зробив поривчастий рух, ніби мав замір встати й на явку датися. Вле тієї ж хвилини в малій кімнатці розлігся дзвінкиїй, срібний, веселий вибух сміху. Міртала, прудкими руками ввесь час маючи та хилитаючи в повітрі м'якою, що зблискувала рясним гаптуванням, тканиною, голосно й невимушено сміючись, вигукувала:
— Захожанин здалеку! О, Сіласе ото ж бо не впізнав ти Юди, Горієвого сина, що прийшов сьогодні, щоб своєю розмовою розважити старого Менохіма? То ж не впізнав ти Горієвого сина, що його волосся скидається до крукового крила? Йди до того едоміта, що живе на Авентіні й лікує хворі людські очі. Йди, Сіласе, до едомітського лікаря, бо коли-йно спізнишся, осліпнеш так, що вже й до свого улюбленого шинку не потрапиш…
