Вміру того як він говорив, мова його ставала швидша й сичливіша, зненависть палахкотіла в запалих очах, рука корчево стискувала якусь сховану на грудях за одіжжю річ. Крізь зціплені зуби промовив ще:
— Тут вони недотикальні, недосяжні, бо стереже їх і боронить оружна правиця Риму. Але там, Юсте, там…
Він засміявся погамованим, уїдливим сміхом.
— Там, в Єрусалимі, кров таких, як вони, заливала вуличні бруки, а з розбитих їхніх чашок мозок бризкав на святі мури, що їх вони не хотіли боронити!
Юст затремтів.
— О, Йонатане, — скрикнув він. — Що ж бо зробили з тебе ті короткі літа, що минули від нашого розтання!.. Я знав тебе за сміливого але лагідного юнака, що обставав за покривждених таж гидував з крови й жорстокости… Тепер вигляд твій подібний до вигляду мешканця пустелі, що в боротьбі з левами й ведмедями забув за всі лагідні людські почуття, що в його вустах ніколи не бреніло райське пророче провіщання: „Перекують свої мечі на плуги, ягня спокійно засне побіч лева, й дитина безжурно бавитиметься попри гадюче кодло!“
До зненависти, що паленіла в Йонатанових очах, долучився ще вираз болісного глуму.
— Може, ти, Юсте, топтав ряст у святій пророчій голові й довідався там, як далеко в майбутнє
