видно, щось їй обіцяв, з чогось ухиляв перед нею заслону. Римлянка відійшла, а старий єврей склав руки на колінях, і таємничі усміхи миготіли поміж зморшками його обліччя. Думав і шепотів:
— Шляхи безвірників темні, не бачать, де впадуть. Отож спіткнешся, Вавилоне, на власних багатствах та насолодах, бо пересит ними починає виповнювати душі твоїх дітей. Як шукає олень лісового джерела, так шукають вони нового світла!
За якийсь час по тому він дочув, як двоє невільників, прямуючи до гаю, розмовляли за дивовижний випадок, що стався в господині їхнього пана. Флавія, їхня пані, увірувала в якогось чужинецького бога, зодягла простацьку одіж, перестала брати участь у бенкетах, а в товаристві лише однієї відданої їй служниці почала вчащати до тієї огидної, смердючої дільниці міста, що її замешкують самі лише азіяти, сирійці та євреї. Невільники розмовляли про це байдужно й насмішкувато трохи, так як звичайно балакають служники про поведінку та химерні витівки своїх панів, але зморшки на Менохімовому обличчі радісно здригнули, коли він учув слова:
— Вельможний Цестій, Флавіїн чоловік, гнівиться й розпачає, бо людський глум принижує його гідність. З Флавії кепкують її приятельки, знайомі та, либонь, і сам цісар, хай довгі будуть його літа.
Дальшої розмови Менохім не дочув, однак, з переможним поміж зморшками усміхом все шепотів:
