— Таємні є шляхи твої! Бо ось жалюгідний хробак, затоптаний в поросі, впустив краплинку отрути до гордовитого княжого серця.
Трохи заспокоївшись, він узяв велику книгу, переховувану пильно від очей переходнів у високій траві, і поволі почав водити очима по рядках, що виповнювали жовті картки пергамену. Він водив очима справа вліворуч, літери ж, що ними була виповнена книжка, не були ані латинські, ані грецькі, а являли собою те витке й заплутане мереживо, що є властиве східньому письму. Недовго, проте, віддавався він читанню: чи то містична вдача його не була здатна до довгого спів'єднання з чужими думками, чи то зміст прочитаних виразів розпалював у його грудях полумінь надхнення, отже він прудко зсувався з верхівки позолоченої балюстради, дрібними, торопкими кроками кидався до буку, клав з побожною шанобою книжку на тому ж саме місці, а потім, похилившися знову на своїм твердім і високім сидінні, виймав з-під одежини дерев'яні таблички й починав писати гостряком палички по тоненькому шару обліпленого на них воску. Писав швидко, загарливо, справоруч вліворуч — так, як і читав. За цієї праці лиця йому паленіли, краплі поту спливали з-під завивала й зчаста сполучалися на обличчі з рясними слізьми. Чоловік цей мусив бути, певне, за одного з тих поетів, що їх безкрая недоля батьківщини зносила на вогнистій колісниці
