страждань до верхівель містичного та жагучого надхнення.
Одного разу, коли він заглибився до своєї письменницької праці, стежкою, що йшла поміж буками, наближався до нього високий, молодий ще чоловік, обгорнений у плащі, що його відлога захищала йому голову від сонячної спеки. В затінку відлоги ховалося довгасте й лагідне обличчя, що в своїх рисах мало не меншу за Менохімове обличчя відбитку східнього походження. Очевидячки, цей чоловік не прямував до святого гаю, бо за кілька кроків до нього зупинився й почав приязно вдивлятися в побірця податку, що писав. Не хотів, мабуть, переривати йому праці, та коли не міг дочекатися на її закінчення підійшов ближче й півголосом кілька разів промовив:
— Менохіме! Менохіме!
З Менохімових пальців випала гострячка до писання. Він сховав зляканим рухом за одіж свою табличку і звів на захожого свої поломінні ще з запалу таж і сполохані трохи очі.
— Не впізнаєш мене, Менохіме? — почав захожий: — я Юст, секретар можновладного Агріпи. Я часто бував у гостині в тебе, коли в твоєму домі перебував ще твій син прибраний Йонатан.
Менохім похитнув головою з видимим задоволенням.
— Пробач мене, Юсте, що не впізнав тебе відразу. Очі мої починають старіти…
