— Ні, — з усміхом заперечив Юст, — ти заглибився в роботі, що захопила тебе. Пишеш…
— Я! Я! — майже скрикнув Менохім, — чи ж міг би я? чи ж здатний я? Ні, то були рахунки складані для мого пана Монобаза.
— Криєшся… — засміявся Юст, — заспокойся: за твої таємниці допитуватися не буду. Бо ж не дарма вже кілька років перебуваю я в Агріпи та його царевладної сестри Береніки й маюся за їхнього вірного прибічника. Там стільки таємниць, що зірок на небі. Тож навчився шанувати їх! та хіба я сам не ношу в грудях жадної таємниці? Хто бо ж за наших часів не носить у собі таємниць чи то своїх, чи то чужих? Обличчя одні, серця інші, слова одні, думки протилежні. Не допитуюсь у тебе, ані що, ані для чого робиш. Прийшов бо до тебе у важливій справі.
— Слухаю тебе, — поважно й привітно відповів Менохім. Юст почав говорити:
— Справа звичайнісінька, не знаю тільки, чи за таку вона тобі здаватиметься. Отож приятель мого пана, Агріпи, Йосип Флавій… нема потреби пояснювати тобі, хто він такий… бажає взяти, яко свого прибічника, ще одного секретаря, щоб той за його керівництвом писав і переписував великий твір, що він його розпочав. Знаєш, що може я іноді й говорив що за Йосипа Флавія, але ж він кохає завжди свій нарід, і його чимале оточення складається виключно з наших побратимів. Ось
