її до Сариного будинку. Еля худенькою рукою оповивала її стан; рудява з усміхом шепотіла щось про неї поважній Рахілі; жвава Міріям, подзеленькуючи дзвіночками сандалів, прищібала своє блискуче намисто їй на шию. Біля порогу Сариного будинку Міртала зупинилася знову і, звівши вгору обличчя, поглянула кудись далеко й високо. Далеко, за низькими, пласкими передміськими дахами, високо, немов попід самим зсірилим склепінням неба, полум'янів ще в останніх соняшних проміннях вершечок Германікової арки, мов веселка, сплетена з багрецю й золота. Не зважаючи ані на подруг, що були навколо неї, ані на інших людей, що їх раз-у-раз більше з'являлося на вулиці, Міртала в порухові розпачливої туги простягла сплетені руки до цього вершечка, що самітно горів ще посеред сутінків, що швидко довкола вже западали. Але заледве її подруги встигли вимовити слово запитання, оточила її й порвала з собою річка людей, що в поспіху, похилі, вгинаючи голови під тягарами грубих завивал, товпилися й пхалися в товчі та тихесенько, але ж жваво, провадили проміж себе палкі розмови. Такими ж річками з усіх вулиць і передміських майданів напливали люди до божниці, що високо зносилася понад інші будівлі.
Божниця була за будівлю не тільки високу, але й досить багато прикрашену. Здавалося, що це на неї й до неї спливали всі багатства, що на них