з уха нещасливого хлопчини поточилася тоненька цівка крови. В натовпі зачулися лайки й прокльони. Якась жінка, пригортаючи до себе зраненого хлопця, почала галасливо нарікати на зухвальство та мугиряцтво вояків, що недавно обграбували її чоловіка, огородника, з городини та овочів, що він їх віз до Риму, а сьогодні зранили її дитину…
— Чи римський громадянин не може ніде вже знайти ані суду, ані кари на цих зухвальців?
— Мене наважився штовхнути, мене, Сільвія, що моя праця приоздоблює палац самого цісаря!
— Плечі мої довго пам'ятатимуть твої кулаки, Педаніє, але заклинаюся на Геркулеса — завтра я занесу пляшечку цинамонових пахощів двірському вельможцеві, що я йому є за вірного клієнта, і благатиму його, щоб мою скаргу на тебе заніс він перед ласкаві очі божистого цісаря!
— Коли ти зробиш це, Вентуріє, то доведеш тільки, що твоя голова важить куди менш за лот цинамону. Повинен бо ти знати, що здавен уже на терезах римських судів сотник важить сто пудів, звичайний громадянин — одну сотку лота…
Якийсь поважний, смутний і повний іронії голос, вивищуючись над усіма іншими, закричав:
— Невдячні душі!
Всі озирнулися. Чоловік, що згукнув двоє цих слів, був стрункий і зграбний, але придивитися до його обличчя було важко, бо його затінювала глибока відлога кереї. В цьому не було нічого над-
