чоловік, одягнений у керею. Проте цього разу на його обізвання ніхто не звернув уваги. В натовпі засичали:
— Мовчіть! мовчіть! сотник говорить!
Педаній дійсно промовляв. Широко вимахуючи могутніми руками, показував він увесь час на підмостки, що вгиналися від принесеної з Юдеї данини, про щось запитував, про щось починав розповідати. В принишклім гомоні розлягалися, мов уривчасті рики, його слова:
— Якщо гадаєте, що це були лише веселенькі собі танки, то ви є табун ослюків. Кажу вам, що вони захищалися, як скажені леви… Тарани й колоди, що ми розбивали ними їхні мури, вони псували й палили. З трьох сот машин викидали на нас каміння та закидачки… обсипали нас дощем стріл, овинених у підпалене клоччя… Обливали нас окропом і гарячою оливою… Всеньке це робили, та й більше ще навіть… робили на нас вискоки і вдень, і вночі… не давали нам ані єдиної хвилинки безпечного сну й відпочинку… ага! коли б ви отоді їх бачили!.. повиковували б тоді ви нам стільки статуй, скільки було римських вояків у цій борні з розлютованими биками та леопардами… Іван з Гішалі не скидався цілком на чоловіка. Кажу вам, що не був він такий чоловік, як ви, і навіть як ми, себто, наприклад, я чи Пуденцій… Я бачив на власні очі, як з його голови злітало полум'я й осідало на голови його вояків… Кажу
