— То чому ж, бараняча отаро, і нам також не зичиш здоров'я й довічного життя? бо нашим ото потом і нашою кров'ю куплені оці ваші гордощі та втіхи. Хто ж їх здобув, як не наша мужність? Хто кинув азіятських барбарів до ваших стіп, як не наші кулаки й мечі?
У юрбі розляглися повні запалу крики. Усі голови, потверджуючи, захитали, усі очі, такі розгнівані ще за хвилину перед цим, з пошануванням та залюбленням звелися до потужних сотникових постатей. Сільвій допхався до Педанія і, випростовуючи руку, по-приятельському й делікатненько потяг його за кінчик ушної мушлі.
Вентурій з видобутої з-за одіжі пляшечки вилив трохи пахощів на волосся котромусь із вояків; жінка, що кілька тому хвилин голосила над скривавленим ухом свого сина, звела розпромінені очі й всміхалася рядком сніговобілих зубів.
— Не покладаю вже я на вас гніву, що пограбували ви городину й овочі з воза моєму чоловікові… — казала вона. — Якщо підете коли на прохід за місто, завітайте до городникової Тацієвої хати. Жінка його, Бальбія, почастує вас смаковитим молоком та виноградом з власного саду-винограду…
— Та, складаючи подяку за вбивання синів усеньких народів світу, з приємністю дозволить вам скривавити й друге вухо своєму синові! — голосно обізвався знову стрункий і зграбний
