— Що маю я, сотнику? що я маю?
— Покажи мені мої статки-маєтки, сотнику, і я припаду в синівськім поцілунку до твого кулака!
— Цілуй, сліпе цуценя! — відлайнувся Педаній. — А хіба ж оці гори золота, перл і діямантів, що ви отут на них роздивляєтеся, не є ваша власність? Вони належать Римові, ви ж є римські громадяни, ergo, усе це є ваше!
— Гаразд! — засміявся хтось, — як заголодую, то викушу смарагда з оцього ось столу й наїмся ним досхочу, а як моя Клелія докучатиме за нову сукню, вдягну її в оцю перлову гроту…
— Нікчемна душе! — вигукнув другий сотник, що стояв обіч Педанія на нижчому уламку мармуру, — чи не можеш наїстися й одягтися гордощами римлянина, що йому всі народи світу зложили оцю данину?
— Він сказав правду! Пуденцій сказав правду! Всі народи світу зложили нам цю данину. Вона є наша власність! — залементувало безліч голосів.
— І наша невмируща слава!
— І насолода ваших очей, що в свят-дні можуть упиватися досхочу з вигляду, цих багатств…
— Правду кажеш, Педаніє! правду кажеш, Педаніє! Здоров'я й довічного життя цісареві, що дозволяє нам дивитися на них!
Педаній вибухнув сміхом, що від нього, здавалося, задвиготіли потужні підмостки.
