— Правду кажеш ти, Сільвіє, правду кажеш! — відповіла сила голосів, що здебільша належали виробникам, що працювали по Сільвіїних і Вентуріїних фабриках. Наслідуючи клієнтів великих панів і своїх хазяїв, вони навіть повітали рясними оплесками промови своїх працедавців.
Але ж, окрім них, у натовпі слухачів знаходилося багато інших наймитів, що мали дійсно вбогий чи навіть злиденний вигляд. Вони, раді з кожної приключки нагадати за те, що їх найбільше обходило й боліло, почали гукати, що дванадцяти асів денного заробітку не вистачає їм навіть на прохарчування та утримання родин і що господарі повинні б платити їм більше.
— Як же ми можемо це вчинити, — з рухом промовця, що намагається висловити розпач, відповів Сільвій, — скоро самі ми з усіх боків зазнаємо найжорстокіших утисків? Не досить того, що патриції на власну руку провадять силу фабрик і свої вироби, вироблювані від невільників, можуть продавати дешевше за нас, так треба ще, щоб ми у власній нашій столиці завгорювалися чужоземцям… Візьміть це на увагу, громадяни… Потім як мед солодким та повним чулости голосом вигукнув:
— Чи ж погодитеся на те, громадяни, щоб поважні й статечні римляни обсіли за прошеним хлібом жебрачий міст, а чужинці розпаношувалися б з своїми багатствами в місті наших предків?.. Візьміть це на увагу в просвітлих.
