почав повільно переказувати вірша котрогось із латинських поетів:
— Горе тобі, якщо думатимеш за кінець життьової стежки, що його мені або тобі визначили боги! Мудра будь! Пий вино й довгих сподіванок не покладай на коротке життя. Докіль говоримо з тобою, зависний час збігає. Лови днину, щонайменш здаючись на майбутнє…
Вона ще більш зблідла й спробувала визволити руки з його долоні.
— Carpe diem! (лови днину) — переказав він удруге, але тихше вже й смутніше, ніж попереду; випустив її, руки з своїх долонь і затопив спохмурнілий нагло погляд у простороні.
Надаремно, надаремно, як дві пташки розкохані в сонці, прагнули вони втекти з-під тяжких і темних хмар. Хмари летіли за ними, крики й плачі трагедії вдиралися в їхню ідилію; не були, либонь, з тих, що довго можуть спочивати на квітах розкошів, серед примар винищення й нещасть, що блукали навколо.
— Піду вже я… — встаючи, казала Міртала. І, обидві руки зносячи до голови, ніби сонним голосом почала говорити:
— Нехай змилосердиться наді мною споконвічний! Коли я там, вмираю, що тут бути не можу. Бувши я тут, туди летіти прагну. Двоє потужних янголів розривають мені серце… що ж маю робити?
