Вираз невимовної муки окрив сполотніле її обличчя, але швидко, ніби на власне запитання відповідаючи, прошепотіла:
Піду…
— Куди? — запитав Артемідор.
— До можновладного претора прийшла я, щоб благати його за порятунок… та… нещаслива, забула!
Артемідор, з гірким усміхом на вустах, встав також.
— До можновладного претора прийшла ти по порятунок… а хіба ж для нього самого є який порятунок? Хто ж він сам, як не стратенець, що по ньому небавом сльозами жалю та люті заллються очі всіх, що його так кохають?
Цієї хвилі за розмовниками озвався лагідний і майже ласкавий чоловічий голос.
— Хто розважає тут за претора Й одмовляє йому будь — якої влади? Ти це, чи що, Артемідоре? І ти також, чарівна дівчинко? Чого жадаєте від мене? Що я буду завтра? не знаю… але сьогодні я ще римський претор. Кого маю рятувати й від чого? Чи тебе, Артемідоре, від стріл Купідонових? Чи тебе, дівчинко, від жару, що ним палахкотять очі цього муз улюбленця ?
Стежкою, що звивалася посеред букшпанових кущів, зближався до молодої пари Гельвідій, промовляючи до неї отаким робом. Обіч нього йшов Музоній, також з погідним усміхом на вустах.
