в дивацьких підскоках і сороміцьких рухах, скидалася наче на пекельну ману. З ошкірених його вуст спливала повінь глузувань або сороміцьких виразів. Менохім заплющував очі, та ж вух затулити не міг. Терпів і мовчав. Мовчав також і тоді, коли в фалдинах свого одягу знаходив шматки свинячого м'яса, що не знать звідки там опинилися. Відкидав їх од себе гидуючи. Не міг, проте, більше змовчати, коли, одного разу, повертаючися смерком додому й зближаючись до передмістя, вгледів кількох чоловіків, що вганялися за тендітною, та прудкою дівчиною. Дівчина, що її майже наздогонено, скрикнула. Менохім впізнав голос своєї приймачки, Міртали. Немов скажений кинувся він за напасниками, але два поважні чоловіки, що нагодились якраз під ту хвилину, заступили дорогу переслідувачам. Ті втекли. За напасників були: Сілас та його приятелі, також сирійці, всі носії.
— Чого ти хочеш від мене? чим я тобі завинив? — поспитав другого дня Менохім у Сіласа, коли той, як часто бувало, з'явився поблизу Егерійського гаю.
— Хочу, щоб ти мені відступив це місце, — відповів Сілас: — а вина твоя полягає в тому, що ти єврейський пес, точнісінько такий, як і ті, що буде тому рік, вимордували їх були сирійці в Антіохії аж двадцять тисяч. І коли там стількох вимордовано, то чому ж би й я не міг тут бодай одного задавити?
