яскравого й каламутного світла блукали в простороні. Капіталійський храм Юпітера-громовика, що горував над столицею, стояв ніби в кривавому промінні. Півкруглі вершечки брам і арок також паленіли. Натомість палатинські та квіринальські палаци імлилися, немов облиті споловілим і каламутним світлом мари, що втікають у далечінь. Над Марсовим Полем з хмари куряви та вихопленої з водограїв води вир скручував злотисті стовпи, що з гуркотом перелітали через річку, та, мов гнані жахом потвори, сунули понад широкими шляхами. Темні садки шумували-мов ліси; під жовтими облямованими білястою піною Тибровими хвилями прочувався глухий стогін вод, що аж движіли. Проте дощ ще не йшов; грому ані блискавок не було. Навпаки; самі ажень буревії часом ущухали, опадали несені ними куряві стовпи, переставали колихатися й густи садки; а в затишеній простороні лем стугонів Тибр та раз-у-раз сунули небом одна до одної повільно й тяжко хмари, чимраз швидше перетворюючи денне сяйво в освітлену лиш прикрими полисками темряву.
Згромаджені на Тибровому березі півтверезі лише юрби п'яніли дорешти з жаху надприродности, що за нього в розпалені їхні голови й вуха, щедробливо понатуркували їм народні провісники та зіркарі. Обгорнені у важкі й величні, таж не раз подерті й брудні плащі, переходжаючи врочистим кроком од громади до громади, вони показували
