Коли ці щити торохнуть один об один і розтрощать один одного, горе Римові! Чи бачите ви ці щити, квірити? чи бачите ви їх?
Усе бачили: цівки крови, вогневі схрищені мечі, залізні щити, що юшилися кров'ю. Все це бачили й ще геть більше, бо, істотне, з недосяжною фантазією природа малювала й різьбила сьогодні небо. В найбільшій з хмар якусь хвилинку стиналися між собою два лицарські загони, а потім раптом обернулися в дві химери, що трясли левиними гривами й швергали позад себе хвостяги жовтих гадюк. З-за химер висунувся смішний і рогатий сатир, а з другого боку плинула до нього розмайна гірлянда білявих мавок. Нараз химери, сатир, мавки та каламутні вінки лісів, що їх оточували, — зникли, а хмаряна грудомаха збилася в одну величезну хмаряну гору, що з її видовбаного щолопка жахнуло крив'янисте, масаково-білясте полуміння. Подібне це було до вулканового вибуху.
— Горить! — крикнуло кількадесять голосів, що в них зачувався найлячніший з усіх римлянових жахів — жах супроти пожежі.
Одночасно в повітрі розлігся окромішній, протяглий, металевий звук. Звідки він походив? Із звичайнісінького, запевне, випадку, що зайшов у котрійсь із найближчих господ або в котрійсь із затибрянських фабрик. Але тисячі людей з криком упали навколюшки й попростягали до неба руки. Котрийсь із провісників, серед загальної
