гадалося за богів; не було на жадних устах ані чулих родинних покликувань, ані, навіть, забобонних молитов.
Юрба, що збігала з мосту, і зграя, що випорснула з шинку, зустрілися й поперемішувалися з собою. Скажені крики поєдналися з риканням сміху та пронизливими звуками флейти. Дільницю, що комашилася побіля підніжжя Янікульського пригорку, вкрили одночасно дві людності: одна рухомою та руінницькою лавою затамувала вулички й базари; друга, з жіночими стогонами, дитячим плачем та простягненими до неба руками, вкрила улогі дахи.
Що там робилося, серед цієї людської хуртовини? Чи захищались і як ті, що на них нападали? З чиїх грудей видиралися ці пронизливі стогони, страшні прокльони, сміхи всуміш з риданням, що зняли там багатомовний вереск, що він глушив шум вихору й річки? Що мали позначувати, чутні в цьому вереску, стукоти, брязкоти, лускоти? Що за гасла подавали пронизливі звуки флейт, що десь-не-десь, як свистіння стріл, прошивали цей вереск? Усе це непрозірною таємницею покривав незлічимий, у тісній простороні бурхливий вир людських тіл і голосів, та все геть та геть густіша темрява, що западала над світом двома величезними чорними шкаралущами хмар.
Особливо на одному базарі, саме там, де стояли Сарин й Горіїв будинки, заходили найзапекліші
