Рим, і щось мирмотів йому про те, наче війна — злочин, а мир — насолода…
— Казав ім і вам кажу зараз, — провадив далі в натовпові спокійний, та владний голос, — казав їм і вам кажу: геть з гніванням! Воно нічого справедливого не вчинить, а немає добра опріч того, що є справедливе.
В цей мент, пробиваючи собі, мов тараном, широкими грудьми дорогу, протовпився з натовпу чоловік, що розпочав цю дивачну суперечку і став на якімсь підвищенні біля дверей Сариного будинку. На хиткому й крихкому цьому підвищенні, що тріскотіло під його ногами, бо складалося з розбитих скринь та меблів, зарисувалася його висока, барчиста, зодягнена в фалдистого плаща постать, але рис обличчя розпізнати впотімку було не можна. Проте його знали і впізнали тут усі. З середини дому через вікно, звідки викинуто шибку з пухиря, вихилився Сільвій, так змучений, що мусів зняти свою тогу, спітнілий, наїжачений, лютий на того, хто станув йому поперек дороги.
— Нехай тебе Гадес поглине, папуго Мінервина! — крикнув він, — навіщо ти сюди прийшов торохтіти над нашими головами своє вічне: немає добра, крім-йно цього, немає зла, крім-йно отого…
Але інші вкинулися у веселійший, ніж Сільвій, настрій.
