угорі та хисткою своєю постаттю, що ритмічно й поволі коливалася, западав у німу, лагідну задуму. Бути може, що тоді відживав у ньому знову гіллелянин, людина голубиного серця, що гидує незгодами, кров'ю й прокльонами. Обличчя йому заспокоювалось, вуста втрачали свій наболілий обрис, в очах згасала пристрасть. І тихо, повагом співав він пісні надії:
„Мов хмара дочасна, згибне безвірник; справедливий, мов підвалина довічна…“
„Стежка справедливих, мов смуга світла, стелеться вгору до дня перемоги…“
„Очікування… радощі нещасливих. Чекай, народе мій, на день справедливости!“
Вираз тихої радости відбивався йому на обличчі, коли, дивлючися в небо, промовляв:
— Ти, що твого наймення не вміють вимовити вуста мої, дякую тобі, що й на мене спустив батога, що діткнув ним братів моїх, бо сторазово й тисячоразово краще поневірятись повкупі з пригнобленими, ніж заживати розкошів із гнобителями.
Зводивсь на ноги, старанно ховав свою книжку, що вийняв був із схованки, в фалдинах одежі й прямував висланою базальтом та обсадженою буками стежкою до тієї дільниці міста, що йменувалася Транстиберім, або Затибря, прямував спокійно, випроставши спину, з якоюсь навіть немов пихою у високо знесенім чолі.
