з Менохімом і минаючи повз нього в натовпі, що залягав торг, сказав до нього похмуро:
— Зненависть прихована лютіша за видиму. Надійде колись Сіласів час!
Опівдні, сидячи на своїй балюстраді, Менохім їв присипаний цибулею хліб, запиваючи його водою з оцтом; читав, писав, думав, мовчазно зносив образи й жарти переходнів, мовчазно ніс тягар сирійцевих поглумок та погроз. У хаотичній плутанині римських стін та дахів він легко розпізнавав місце, де зносився Агріпин палац, що одночасно був за житло для Йосипа Флавія, того, що запрошував Менохіма до шерегів своїх прибічників. Та ніколи його очі, скеровані до цього місця, не пойнялися жалем чи заздрістю. Часто, навпаки, поломеніли вони з обурення. Часто також його плечі згорблювалися так дуже, ніби налягав на них величезний тягар. І тремтячі вуста його повторювали тоді ім'я Йонатана — лицаря, заволоки, стратенця…
Але ж мав він, мабуть, на всі свої жалі й гризоти якийсь таємничий, цілющий бальзам. Щодня, коли огнисте сонячне коло ховалося за багряним краєм обрію, коли пригасали блиски великого міста й нишкнув його гомін, коли з небесного блакиту спливали на тихі поля прозорі серпанки присмерку, а в нетрях гаю щораз виразніш і срібніш дзенькотіли струмкові води, Менохім, обіпершись обличчям на долоні, з поглядом, що блукав десь
