чинбарень, з гризьким смородом фарбярень, з задушливим пахом мир-зілля, лаврини, алою, шапрану, цинамонику, духовитих трав та коріння, що походив з перфумових фабрик. Все це, сполучене з випарами, що походять звичайно від тяжко спрацьованих і спітнілих та до того ж ще й далеких від охайности людей, утворювало повітря, що ним не мали б змоги віддихати без шкоди й страждання жадні, чужі цій місцевості, груди. Ніколи зате не з'являвся тут хтобудь з виборного римського світу, і кожен з тих, що на Капітолії, Авентіні або на цісарському Палатинському пригорку, проходжувалися по свічадному брукові з ляви, попід свіжим та запашним затінком палаців і кружґанків, споглядав на комашинник, що роївся на тому боці Тибру, з призирством, погордою і, щонайменш, з байдужістю. Зійти туди, поміж ці низькі улогі дахи, поміж цю людність, що белькоче якоюсь незрозумілою, дикунською мовою, поміж цю куряву, дим, сморід і вереск, було б для кожного з них за далеко огидніше й страшніше завдання, ніж перепливти море й висісти на африканський чи британський берег.
Коли, отже, ніхто не сходив сюди згори вниз, то знизу нагору спиналася сила люду, що від того комашинника повсякдень відривалася й неодмінно до нього знову повертала. Щодня сила євреїв, старих і молодих, не заміняючи своєї національної одежі на жадну іншу, полишала Затибря,
