псам вступу до головних, принаймні, вулиць міста.
— Не тепер, мабуть, не тепер може йтися до цього, — півтаємничо, півгірко одказав Вентурій, — коли Тит (аби до цього півбога повік були боги ласкаві!) втопив свою душу в чудових очах єврейки Береніки…
— Бажав би я, щоб велична Береніка та її царевладний брат Агріпа тішилися повічною ласкою богів! Вони, правда, також євреї, та хіба ж це кому шкодить, скоро вони замовили в мене для свого палацу сто гаптованих укривал на ліжка та канапи, як мали в них потребу. Справді, сліпі лише й глухі можуть не знати про Сільвія, найдосконалішого римського гаптаря, або вважати за кращі над його вироби якесь лахміття оцих азіятських песиголовців!
Вони одійшли. Єврейська дівчина чула їхню розмову й довго потім глибоко над чимсь розважала-гадала. Думала про те, чи ж могло ото так бути, щоб поміж самими людьми та витворами їхніх рук заходили такі великі противенства? Таку красу створити, а мати такі тверді, зажерливі, жорстокі серця… як це могло статися? Чи ж оті римляни, що в її уяві прибирали рис незрівняної принади й могутности, були дійсно такі, за яких малося їх на Затибрю? Там називали їх катюгами, гнобителями, недовірками й ворогами чеснот, там лаяли їх сливе кожної хвилини й оскаржували їх голосно, зі стогонами й у храмі, й по домівках. А втім, ні!
