фабриканта. Але ж він, спозирнувши, немов блискавкою кинувши, на її злякане й засмучене обличчя, вимовив крізь заціплені зуби:
— Бодай би всіх вас позабирали за своїх надвірних гаптарів боги пекельні!
І одійшов, але потім часто проходив там, блимкаючи на обвишану східніми гаптуваннями дівчину повними ворожнечі та погорди очима. Одного разу він проходив у товаристві якогось низенького й пухлявого чоловічка з виборно зачісаним волоссям та в туніці з дженджуристо укладаними зборами, що душів далеко довкола себе міцним пахом перфумів. Це був продавець пахощів, на ймення Вентурій. Вони обидва жваво та з виразом видимого незадоволення про щось розмовляли. Сільвій показував пучкою на єврейську гаптарку, Вентурій, порухом крамничкового фертика, повернувся в протилежний бік і таким саме гнівливим і погордливим рухом показував на старого, похилого, в лахміття сливе окритого, єврея, що, присівши у стіп колони на другому боці кружґанку, виставив на показ пляшечки й коробочки з пахучими рідинами та мастилами. Обидва вони, гаптар і перфумник, понаморщували низькі чола.
— Небавом, — скрикнув котрийсь із них, — статечні римляни підуть з довгою рукою за прошеним хлібом, а чужинці розкошуватимуть у Ромуловому місті. Дивота, насправді, що цісар — хай довгі будуть його літа! — не заборонить цим азіятським
