коротко, але ясно, і зашарювалася лише тоді, коли бачила посмішки, викликані властивою їй манірою вимови латинських чи грецьких слів. Бо ж обома цими мовами зверталися до неї й обома вміла вона відповісти, але часом сплутувалася й спускала довгі свої вії на чорні очі кожного разу, коли її погляд напотикав на погордливу усмішечку або коли вона спадала очима на глузливий, непривітний погляд. За найглумливіше й найсуворіше здавалося їй обличчя якогось гаптаря, що вона часто тут його бачила. З якоїсь підслуханої розмови вона довідалася, що він був, як і Сара, власник гаптарні, що знаходилася, проте, не на Затибрі, а на самому Авентіні, та що на ім'я йому було Сільвій. Це був чоловік середнього віку, заможненько зодягнений у кратчасту туніку або тогу в зборах, з довгим, орлячим носом, що надавав його обличчю дзьобатого птаського вигляду, з білою, випещеною, з коштовним блискучим перстенем рукою. Одного разу він зблизився до неї і, порпаючися в її гаптуванні, гостро запитав:
— З-за Тибру?
— Так, пане.
— З Сариної фабрики?
— Так, пане.
— А ти хто така?
— Робітниця Сарина… імпровізаторка…
Гадала, що зазначіння звання, що ним вона так пишалася, роздобрить суворого римського
