колони, покірлива й сумна, вона була вже лише тільки вбогою, жалюгідною дитиною, що, не знать як, опинилася в блиску та величі цього світу, дитиною люду, що чужий цим місцям, незнаний тут нікому, не зв'язаний тут з ніким і нічим жаднісінькою ниточкою симпатії чи спільности. Вона вставала й поволі, цілком інакше, ніж зранку, ступаючи й щоразу озираючися поза себе, залишала Авентінську дільницю, переходила мостом, де знизу зглуха гомоніла річна хвиля й зникала за річкою в густій, задушній, смердючій імлі, що немов баня з брудного шкла налягала на оселю вигнання, злиднів, плачу та прокльонів.
Якось небавом по тому, коли Менохім одхилив блискучу Юстову пропозицію, молода гаптарка, увіходячи до Авентінського кружґанку, вгледіла незвикле видовище. Було це опівдні, коли римляни звикли бувати в лазнях, правувати суди, одне слово, віддаватися праці та спочиванню в прохолоді своїх домівок. Вулиці були майже порожні, в кружґанку сиділо й стояло заледве кілька крамарів, і лише коли-не-коли вчувався гомін сквапливих кроків мимоходня по мармуровій долівці, по чому все знову затихало. Гаптарка прийшла сюди в поганий час, бо її затримали довго в іншому місці, де також розкупили значну частину її краму. Тому ж ото вона й прийшла пізно, але як же широко й цікаво затопила вона свої великі очі, як нерухомо зупинилася, щоб мати-йно лише
