Проте раз, сливе тут біля неї, розлігся гучний голос, кличучи:
— Артемідоре! Артемідоре!
По-такому кликав художника котрийсь із його учнів, сухорлявий, жвавий юнак, що збіг був з риштування аж додолу і, простягши в цей мент угору руку, показував митцеві одну з лілій чи троянд китиці, що могла привиджуватися знизу за малу й прив'ялу. Артемідор повернув голову й, схилившись у привабному рухові з високого свого сидіння, поглянув долі на молодого учня, що чинив йому увагу. Водночас погляд його зупинився й на дівчині в споловілій сукні, вкритій стьожками чудового гаптування, з головою, всипаною безліччю вогнистих кучерів, із згорненими, як до молитви, руками, з затопленим у ньому поглядом чорних очей. Це німе, покірливе залюблення звернуло, мабуть, на себе мистцеву увагу. Він лагідно й весело якусь хвилинку додивлявся до неї, та враз одвернув голову й знову поринув у праці. Не дивота. Поміж цією єврейською дівчиною, жебрачкою майже, і блискучим улюбленцем цілого Риму, художником Артемідором, не могло бути анічогісінько спільного. Проте другого дня, відіймаючи свого пензля від докінченого вже маленького Фавна, він знову спозирнув на діл й на хвилинку якусь зупинивсь очима на зведеному до нього дівочому обличчі. Вона не спустила своїх очей перед цим поглядом. Всміхнулися одне до одного. Незабаром потім Артемідор
