усмішкою, а хлоп'я, звільнивши свою руку з материної долоні, з окриком радости побігло наперед та, пустотливо пригортаючи до себе дрібними рученятами мистця, дружньо почало до нього щебетати. Хлоп'я було метке, гарне, з еластичними рухами та очима, що променіли з жвавости й розуму. Щебетав, що вертає з школи, куди надійшла ото й його мати, щоб відпровадити його додому, і що в школі, власне сьогодні, вчитель Квінтіліян розповідав чарівну історію про Манлія, що ставав у допомозі бідних, боронив пригноблених і загинув з такої страшної, лютої смерти…
— Тихше, Гельвідіє! Твоє щебетання заважає мені привітати нашого приятеля, Артемідора!
Велична й пишна жінка вимовила ці слова, пестливо споглянувши на дитину, і суворі трохи риси її обличчя роз'яснили при цьому в виразі добрости й спокійної веселости.
— До твоєї роботи, Артемідоре, придивлялася вже я не одного разу, як проходила тут підчас твоєї відсутности. Цей несимпатичний Цестій подвійно тепер пишатиметься з свого кружґанку, прикрашеного оздобами з твоєї руки. А він тепер так потребує втіхи. Від зазнаної в Юдеї військової поразки спохмурнів він дуже й не гуляє вже так, як за Неронових часів, коли він мався за Неронового улюбленця й нікчемного облесника.
— Всенький Рим говорить за його непорозуміння з дружиною, — відповів Артемідор.
