чорними бровами блиском німого співчуття; а Музоній запитував:
— Чи ж не вгадати причини, що знищила здоров'я тіла та гіркотою затруїла душу цього єврея? Адже, дівчатко, змінився він так дуже по тій жахливій війні, коли зруйновано столицю вашу й храм?
— Так, пане! — стиха відповіла Міртала й, затуливши долонями обличчя, ревне заплакала. Плачучи, вона кілька разів підводилася з підніжка, що слугував їй за сидіння, немов намагалася вона сплигнути, піти геть, втекти звідціля. Не йшла, проте, не втікала. В її півдитячих грудях одбувалася боротьба. Оповідаючи за Менохіма, вона пригадала собі все, й те також, що не сміє тут бути. А втім, приковувала її до цього будинку палка цікавість чутливого її розуму, приковував непереможним чаруванням Артемідорів голос, що, звертаючись до Музонія з глибшим і журнішим, ніж звичайно поглядом запитував:
— Учителю, як же це діється в світі, що завжди й повік радість і урочистість одних є за скорботу та зневагу інших? Бувши я ще мала дитина, чув Сенеку, як той говорив: „Чоловік задля чоловіка мусить бути за святу річ“. Чи ж не люди ці євреї, що їм наші отамани сплюндрували й одібрали батьківщину? Чи ж не людина цей Менохім, що йому серце горенить з нашої радости?
