Сторінка:Міртала.djvu/8

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

трави святого гаю, жадне моління не зливалося з шемрітом струмка, що споконвічно звивав срібну свою стьожку попри підніжок сніжистої статуї богині.

Проте, в кінець гаю, там, де збігалися чепурні, пообсаджувані буками та вибруковані базальтом доріжки, що провадили до окрайку, щоденно спозаранку до пізніх лягів сидів чоловік, що, очевидячки, пильнував цих доріжок. Пильнування це мало на оці рухому, прозорчасту, оздоблену позолоченою бронзою загорожу, що заступала входу до святого гаю аж доти, доки побожний прочанин не покладав дрібного грошака до долоні вартівника, а той не усував перед ним цієї завади. Дрібні ці гроші становили податок, сплачуваний державі тими, хто прагнув одвідати святого гаю, а чоловік, що пильнував на збігу доріжок, був за побірця цього малого й легкого на сплату податку.

Римський цей побірець ані з убрання, ані з рисів обличчя не скидався на римлянина, і досить було кинути на нього оком, щоб впізнати приходня зі Сходу. З його худорлявої, змарнілої й жовтої шиї на сухорляву й похилу його постать спадала аж до плюсень, що лише їхні ступні й пальці ховалися трохи в простих та плитких сандалах, широка рудява одіж з цупкої й шорсткої тканини, підперезана в стані пожовклим, витріпаним з ужитку пасом. На голові йому було грубе, важке, жовтасте завивало, що його тверді фалдини, ніби піддашки, відтінювали п'ятдесятлітнє обличчя — жовте,