Міртала не ховалася вже за Фаніїним кріслом, а, присівши на траві у стіп колони, зорила блискучими очима за веселою дитячою гулянкою.
— Йди но! — гукнув якось до неї малий Гельвідій, — я покажу тобі, як треба котити trochus по садовій доріжці та кидати ганусові кульки по похилостях!
З того часу вона приймала участь у забавках, що до них стільки день, з Авентинського кружґанку, придивлялася вона віддалік з заздрістю й захопленням. Бігала наввипередки з гнучким, свавільним хлопцем за мідяним покотьолом, що, галасливо дзеленькаючи дзвониками, котилося всипаними жорствою доріжками, або на муріжку, зі знесеним вгору обличчям, простягала руки до золотого півмісяця, що ніби спускався до землі. Свіже, запашне садове повітря, так неподібне до того, що вона дихала на Затибрю, розширювало її кволенькі груди й зашарювало білину її обличчя полумінням рум'янцю. Вуста їй всміхалися, очі зоріли з щастя; вона скидалася на дитину, що потребує широкого подиху волі й радощів, на випущеного з клітки птаха, що його крила тремтять до льоту. Гельвідій і Фанія, стоячи посеред жовтих колон перестилю, що горіли в соняшнім промінні й на тлі прозелені мов вогняні стовпи, з усміхом дивилися на голосні забавки їхнього одиначка з цією чужою таж принадною дівчиною. Очима художника задивлявся на неї також і Артемідор
