і, незабаром по тому, тримаючи в своїй руці Мірталіну руку, водив її скрізь по преторському будинку, показуючи й даючи пояснення про мистецькі речі, що в ньому знаходилися. В triclinium, себто в їдальні, вони зупинялися перед великою, що вкривала всю стіну, картиною, де на тлі свіжого, як весна, крайовиду, на березі, в зелені гаю, з русявим розмаяним волоссям, пустувала з своїми подругами принадна й поетична Навзіка. Артемідор Гомеровими словами розповідав за дії цієї царської дочки, а Міртала з розпаленілими очима дослухалася до звуків грецької епопеї, що так мелянхолійно та солодко бреніли в густочервоних художникових устах.
— Ти ж подібна до неї, — казав. — Чи знаєш, хто малював цю картину? — Жінка. Яйя з Крізікосу, славетна малярка, що її, за часів Августа, пошановував, мов богиню, цілий грецький та римський світ. Ти також могла б колись творити такі чудові речі. Риси гаптарчиного обличчя позначав вираз пекучого жалю.
— Ніколи! — відповіла. — Релігія моїх батьків забороняє чи то пензлем, чи долотом відтворювати людську подобу!
— Як це? Невже в своїх домівках ви не маєте статуй?
Вона заперечливо струснула головою.
— Ані картин?
— Ні!
